Самоосвітній вернісаж

Науково-методична тема: Формування цілісного світогляду  здобувачів освіти на уроках української мови та літератури в умовах упровадження НУШ.

Методичний путівник учителя нової української школи

Виховання патріотизму на уроках історії.

Тема самоосвіти : 

Використання елементів інноваційних технологій 

 при вивченні предметів суспільно-гуманітарного циклу

Виступ на засіданні МС

Впровадження інноваційних технологій в навчальний процес

Життя доводить, що в складних умовах, що постійно змінюються, найкраще орієнтується, приймає рішення, працює людина творча, гнучка, креативна, здатна до генерування і використання нового (нових ідей, задумів, нових підходів та рішень). Це людина, яка володіє певним переліком якостей, а саме: рішучістю, вмінням не зупинятися на досягнутому, сміливістю мислення, вмінням бачити за межі того, що бачать сучасники і бачили попередники”.

Пріоритетним завданням навчально-виховного процесу в сучасній школі є всебічний розвиток школярів.

Створення ситуації успіху, сприятливих умов для повноцінної діяльності кожної дитини – основна мета, що покладена в основу інноваційних  технологій навчання. Багато з них варті уваги сучасного педагога, який прагне дати якісний рівень знань, зробити урок цікавим, досягти максимального взаєморозуміння і співпраці між вчителем і учнем.

Саме тому я зупинилась на вирішенні науково – методичної проблеми: «Використання елементів ііноваційних технологій при вивченні предметів  суспільно-гуманіатного циклу. (Так, як крім своєї спеціалізації, я ще даю уроки історії та англійської мови)

Постійно поглиблюю свої знання, опрацьовую додаткову літературу, привчаю до цього і своїх учнів. Прагну донести до них таку аксіому – підручник не являється єдиним джерелом знань, тому варто вивчати різні погляди на проблему із посібників, словників, довідників.    

  Взявши за основу створення психологічного комфорту та активну взаємодію в процесі  навчання, керуюся такими принципами:

-          головним є не предмет, якому я навчаю, а особистість, яку формую;

-          кожна людина знайде своє місце в житті, якщо навчиться всьому, що необхідно для реалізації її планів;

-           кожна думка, висловлена учнем, має право на існування й варта уваги.

     Ідеал сучасного навчання – особистість із гнучким розумом, зі швидкою реакцією на все нове, з ідеальними комунікативними здібностями. Тому вважаю, що такі форми роботи, як рольові ігри, вільне письмо, словесне малювання, дослідницька діяльність, захист проектів, представлення презентацій сприяють загальному розвитку учнів, здатних комунікативно виправдано користуватися засобами рідної мови.

Важливим є спілкування, співпраця вчителя і учнів на уроці.

 Зібратися разом – це початок,

Триматися разом – це прогрес,

Працювати разом – це успіх.

                                                           Генрі Форд

Нетрадиційний, нестандартний урок!... Ця форма класичних занять все наполегливіше утверджується в шкільній практиці. Багато вчителів вбачають у ній засіб подолання стереотипу уроку, зміни звичних способів спілкування, демократизації взаємовідносин між вчителями та учнями. Що ж дає нестандартний, нетрадиційний урок?

По-перше, активізацію розумової діяльності учнів. Стимулює мислити, думати, порівнювати, аналізувати, виправляючи свої помилки і помилки свого товариша.

По-друге, розвиток пізнавальних інтересів учнів до навчання. Їм цікаво вчитися, прагнучи знати якомога більше, щоб виступати в ролі вчителя, контролюючи чи перевіряючи товариша.

По-третє, розвиток зв’язного мовлення та творчих здібностей учнів. Вони вчаться правильно, грамотно і красиво говорити.

       Сучасні вчені розглядають процес створення, поширення та використання нових засобів в освіті як інновацію. У перекладі з грецької мови «інновація» означає оновлення, новизна, зміна. Вперше з’явилось це поняття в зарубіжних дослідженнях 19ст.

Російський вчений С.Я. Батишев  вважає, що інновація є комплексним процесом створення, розповсюдження та використання нового практичного засобу в галузі техніки, технології, педагогіки, наукових досліджень

Інновація в освіті необхідна:

для вирішення тих педагогічних проблем, які досі вирішувались по-іншому;

як «результат творчого пошуку оригінальних, нестандартних рішень різноманітних педагогічних проблем»;

як системні новоутворення, які виникають на основі різноманітних ініціатив;

як продукти інноваційної освітньої діяльності, які характеризуються процесами створення, розповсюдження та використання нового засобу в галузі педагогіки та наукових досліджень.

Інновація як процес означає часткову або масштабну зміну стану системи і відповідну діяльність людини. Інновація як результат передбачає процес створення нового , що має конкретну назву «новація».

В.Ф. Паламарчук новацію вважає результатом творчого пошуку особи або колективу, що відкриває нове в науці і практиці, інновацію – результатом породження, формування і втілення нових ідей. Саме втілення нових ідей є ознакою, за якою відрізняють інновації від новацій.

Освітня інновація є однією з компонентів інновації, вона складається з психолого-педагогічної, соціально-економічної, та науково-виробничої новизни. В свою чергу психолого-педагогічна інновація складається з дидактичної, виховної та управлінської.

Носієм педагогічних інновацій виступають творчі енергійні люди, які фахово здатні, морально і матеріально зацікавлені щодо проведення інноваційних змін.

Інновація суттєво відрізняється від педагогічного досвіду, який характеризується сукупністю знань, умінь і навичок, здобутих у процесі практичної навчально-виховної роботи; є частиною сукупної культури педагога, що є основою, результатом і практичною педагогічною діяльністю. Інновація відображає наявні знання, вміння,навички та індивідуальні риси особистості.

Освітня інновація характеризується новизною в галузі психолого-педагогічних , соціально-економічних та науково-виробничих досліджень спрямованих на якісне поліпшення освітнього процесу. Якісне поліпшення освітнього процесу полягає у вдосконаленні освітніх систем,складових  освітнього процесу,освітніх технологій,науково-методичних розробок та нормативно-правових документів.

Психолого-педагогічна інновація є складовою освітньої інновації і характеризується новою чи вдосконаленою педагогічною системою,технологією педагогічного процесу та складовими  педагогічного процесу,які є органічним поєднанням навчання,виховання й розвитку вихованців. Педагогічна інновація – це цілеспрямована свідомо організована,динамічна взаємодія студентів і викладачів, у процесі якої вирішуються суспільно необхідні завдання освіти.

До соціально-економічних інновацій в освіті віднесенні сучасні технології розвитку особистості, нововведення у систему освіти,економіку освіти.

До науково-виробничих інновацій – комп’ютерні і телекомунікаційні,матеріально-технічне поліпшення.  

Цілісний педагогічний процес органічно поєднує навчання, виховання і розвиток вихованців. Тому розглядається педагогічна інновація через сукупність дидактичних,виховних і управлінських інновацій. У результаті їх розробки і здійснення у ВНЗ з’являються  якісно нові  навчальні плани і програми; технології,форми,методи,засоби навчання,виховання і управління.

Педагогічні інновації, у своїй більшості(88%), розробленні авторами у вигляді педагогічних інноваційних технологій – це якісно нова сукупність форм,методів і засобів навчання,виховання й управління,яка приносить суттєві зміни у результат педагогічного процесу.

Навчальна інноваційна технологія – це такий підбір операційних дій педагога з студентом , у результаті яких суттєво поліпшується мотивація студентів до навчального процесу, тобто змінюються потреби у навчанні і зацікавленість; навчання стає життєвою цінністю.

Виховна – мистецькі засоби й прийоми впливу педагога на свідомість особистості  студентів з метою формування в ньому особистісних цінностей у контексті із загальнолюдськими, такими, як чесність,справедливість, відкритість, толерантність, воля тощо.

Управлінська – організаційно-структурні, економічні, психологічні, діагностичні, інформаційні технології,які створюють умови для оперативного й ефективного прийняття керівником управлінського рішення.

Педагогічна інноватика є новим явищем у сучасній педагогіці,яка існує з середини 20 ст. і ще знаходиться в стадії розробки.

Із традиційних методів звертається увага на наочні методи навчання. Доведено,що 87%інформації людина отримує за допомогою зорових відчуттів, а 9% - за допомогою слуху. З побаченого запам’ятовується 40%, з почутого – 20%, а з одночасно побаченого і почутого – 80% інформації. Якщо застосовуються аудіовізуальні засоби, то в памяті залишається –       50% інформації. Наочне пізнання генетично випереджає словесне.

Серед наочних методів найчастіше використовується метод показу. Показ – це навчальний метод,що є сукупністю прийомів,дій і засобів, за допомогою яких в учнів створюється наочний образ предмета,котрий вивчається,формується конкретне уявлення про нього. Розрізняють два види показу: ілюстрування і демонстрування.

Серед педагогічних інновацій значне місце займають активні форми навчання і нестандартні підходи до проблем навчального процесу. Проблема активізації навчального процесу,формування знань студентів із спеціальних дисциплін  - є актуальним завданням. Щоб вирішувати ці завдання викладачі спрямовують свою діяльність на розробки і застосування таких форм ,методів і засобів навчання, які б сприяли підвищенню пізнавального інтересу студентів,активності, творчості в одержанні знань і навичок та подальшого їх використання на практиці. Формування знань йде тим  успішніше, чим вища активність тих,кого навчають.

У процесі вивчення спеціальних дисциплін найбільш ефективними є ділові ігри, які ми застосовуємо з дослідницькою метою,навчальними цілями щодо реальної діяльності  на виробництві. Основою для ділової гри є теоретичний матеріал. Ділова гра дає можливість програти практично будь-яку  конкретну ситуацію. Гра дозволяє з’єднати знання та навички перетворити знання з передумови до дій у самій дії.

Ділові ігри, які розробленні під конкретні ситуації, вводять студентів у сферу виробничої діяльності : виховують у них здатність оцінювати діюче виробництво,знаходити рішення щодо його удосконалення. Успіх ділової гри залежить від ряду факторів – організаційних, методичних, психологічних, технічних та ін.

Схема функцій ділової гри

 

                                      

 Із загального кола питань, що впливають на якість і результати гри,виділяють такі:

вдалий вибір теми,  її актуальність та дискусійні можливості;

підбір учасників гри,розподіл їх на підгрупи,відділи,посади з урахуванням знань студентів і мікроклімату в групі;

чітка розробка завдань;

глибоке вивчення студентами матеріалу, відпрацювання різних варіантів;

напрацювання «запасних» ситуацій;

аналіз гри ,її оцінка,анкетування студентів.

Тільки та гра може вважатися діловою, в якій чітко розроблені:

виробнича модель об’єкта або процесу;

ігрова модель професійної діяльності учасників;

система пізнавальних та ігрових мотивів.

У діловій грі треба  ставити дві цілі: ігрову і педагогічну. Спеціально розробленні ділові ігри ,найкраще сприяють засвоєнню посадових обов’язків майбутнього молодшого спеціаліста.

Ділова гра складається з трьох етапів: підготовчий, ігровий і заключний. На першому етапі керівник гри готує учасників до гри,здійснює розподіл ролей. Студенти вивчають літературу,нормативні документи,розглядають можливі варіанти завдань,готують необхідні атрибути гри.

Другий етап – безпосередньо гра. Керівник не втручається в її хід,його мета видати завдання,додаткову інформацію,стежити за дотриманням часового режиму і спрямувати гру на розвиток у студентів аналізу конкретної виробничої ситуації і проблеми. Гра може відбутися у тому випадку,коли в ній є ролі, що взаємодіють між собою,проблема,правила гри,ігровий результат.

На третьому етапі обговорюються результати гри. Оцінюється діяльність кожного учасника: за що і як він заохочується, і навпаки .

Під час гри студенти реалізують комплекс умінь:

бачення виробничої ситуації в цілому;вміння аналізувати складові   частини об’єкта діяльності;

виділення в цій ситуації предмета дій,мети,засобів та результатів,яких потрібно досягти;

постановка завдання;

виконання дій,спрямованих на вирішення конкретних виробничих завдань;

проведення оцінювання та аналізу результатів діяльності;

прийняття самостійних рішень.

Необхідно відмітити,що проведенню ділових ігор повинна передувати серйозна робота студентів з поглиблення знань виробничих  та технологічних процесів.

Особливість ролі викладача під час ділових ігор:

підвищується особиста активність і професійна компетентність;

викладач повинен бачити чіткий зв’язок своєї дисципліни з виробництвом;

зниження ролі викладача до ролі арбітра;

змінюється форма взаємовідносин системи «викладач-студент»

викладач стає старшим колегою.

У підсумку під час проведення ділової гри студенти набувають:

навички самоорганізації;

вміння самостійно планувати свою діяльність;

цілеспрямованість;

вміння домовитися про розподіл ролей;

здібності враховувати думки інших і допомагати один одному заради досягнення поставленої мети.

Успіх ігрової діяльності залежить від соціально-психологічних якостей і знань студентів і професійної компетентності керівника гри.

Ринкові закони є досить відчутними і в освітній галузі, де кожний навчальний заклад постійно удосконалюючи форми і методи роботи, прагне підтримувати рівень своєї конкурентоздатності. Чим визначається цей рівень? Факторів є багато, але найважливішим з них – конкурентоздатність випускників. Серед суттєвих переваг,які дозволяють молодому спеціалісту по закінченні навчального закладу працевлаштуватися насамперед є:

уміння використовувати теоретичні знання на практиці;

високий рівень самосвідомості й відповідальності;

здатність до прийняття самостійних рішень;

Не викликає сумніву,

що правильно встановленими, цілими, міцними, безпечними сходами

можна кого завгодно вивести на будь-яку висоту.

                             Я. Коменський          

НОРМАТИВНІ ДОКУМЕНТИ ЩОДО ОБДАРОВАНОЇ ДИТИНИ

Підтримка та розвиток учнів, що володіють потенціалом до високих досягнень, є одним із пріоритетних напрямів сучасної світової та української освіти. Це відображено в базових державних нормативних документах, таких як:

·        Концепція загальної середньої освіти, у якій першим з основних завдань загальноосвітньої школи названий «різнобічний розвиток індивідуальності дитини на основі виявлення її задатків і здібностей, формування ціннісних орієнтацій, задоволення інтересів і потреб»;

·        Закон України «Про освіту» («Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи (з поглибленим вивченням окремих предметів або початкової допрофесійної підготовки), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об'єднань»);

·        Національна доктрина розвитку освіти («Держава повинна забезпечувати: формування в дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти та самореалізації особистості; ... створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді»).

Основою роботи з обдарованими дітьми повинно стати реальне

знання їхніх потенційних можливостей, прогнозування потреб і моде-

лей розвитку особистості. Саме тому важливим є визначення пріори-

тетів у цьому аспекті діяльності навчального закладу, створення чіткої

системи роботи з названою категорією учнів, здійснення пошуку, від-

бору, творчого розвитку обдарованої, талановитої учнівської молоді в

галузі науки, культури, мистецтва, спорту, створення сприятливих

умов для реалізації потенціальних можливостей дітей.

ФОРМИ  І МЕТОДИ  РОБОТИ  З ОБДАРОВАНИМИ ДІТЬМИ  

1.     Виявлення обдарованості учнів.

2.     Психолого-педагогічний супровід обдарованої дитини.

3.     Використання варіативної складової робочого навчального плану для розвитку здібностей та роботи з обдарованими дітьми (факультативи, групові та індивідуальні заняття).

4.     Профільне навчання та допрофільна підготовка.

5.     Участь у Всеукраїнських учнівськихї олімпіадах з базових дисциплін та інтелектуальних і творчих конкурсах.

6.     Діяльність МАН.

7.     Участь у конкурсах «Кенгуру», «Левеня», «Колосок», «Грінвіч» тощо.

8.     Використання масових форм  роботи з обдарованими та здібними дітьми, а саме:  КВК, ігрові тренінги, турніри кмітливих, знавців наук, брейн-ринги, конкурси поетів, художників, майстрів, спортивні змагання тощо.

9.     Участь у просвітницьких конкурсах, виставках, олімпіадах, які проводять організації, фонди, редакції, вузи тощо.

10.                       Навчання в очно-заочних школах (з біології, математики, економіки, ін.), літніх таборах для обдарованих дітей.

11.                       Комплектування бібліо- та відеотеки матеріалів для роботи з обдарованими дітьми.

12.                       Співробітництво з позашкіллям: ЦДЮТ, ДЮСШ, Палацом культури, міськими бібліотеками тощо.

13.                       Пропаганда  результативності роботи із здібними  учнями  серед освітян та громадськості  через різні  форми роботи: фестивалі, конкурси, конференції, засоби масової інформації (зокрема на сайті закладу).

14.                       Участь у районному святі обдарованих дітей.

Робота педагога з обдарованими дітьми

«Учень – це не посудина, яку потрібно наповнити, а факел, якщо треба запалити», – писав К.Д. Ушинський.

У роботі з обдарованими дітьми педагогу варто:

1. Підхоплювати думки учнів, оцінюючи їх зразу, підкреслюючи їх оригінальність, важливість, інтерес до нового.

2. Стимулювати і підтримувати ініціативу учнів, самостійність.

3. Створювати проблемні ситуації, що вимагають альтернативи, прогнозування, уяви.

4. Розвивати критичне сприйняття дійсності.

5. Вчити доводити починання до логічного завершення.

6. Надавати можливість виконувати більше навчальних завдань з обов'язковим підвищенням їх складності (при цьому має бути витриманий оптимальний обсяг додаткової роботи, щоб уникнути перевантаження).

7. Використовувати творчу діяльність вихованців при проведенні різних видів масових заходів, відкритих занять, свят.

8. Під час опрацювання програмового матеріалу залучати до творчої пошукової роботи з використанням випереджувальних завдань, створювати розвиваючі ситуації.

9. Активно залучати до участі в районних, обласних, Всеукраїнських конкурсах, змаганнях, виставках.

10. Впливати особистим прикладом.

11. Пам'ятати, що «своєчасно знайти, виховати й розвинути задатки і здібності у своїх вихованців, своєчасно розпізнати в кожному його покликання – це завдання стає тепер найголовнішим у системі навчально-виховного процесу» (В.О. Сухомлинський).

Стратегії розвитку та навчання обдарованих дітей

Наукова психологія ще не визначилася остаточно щодо питань, пов'язаних з явищем обдарованості (у тому числі інтелектуальною творчістю) як певним^: відхиленням від норми у континуумі: творча обдарованість – репродуктивність; інтелектуальна обдарованість – низький інтелект. Обдарованість як максимальне виявлення здібностей, що зумовлене «емоційною енергетикою», й досі залишається проблемою нез'ясованою. Більшість психологів вважають, що на даному етапі розвитку наука не здатна розв'язати цю проблему, тому варто займатись практикою. Зокрема, в Україні це втілюється через створення спеціалізованих шкіл, закладів нового типу, проведення конкурсів тощо.

Єдиних рекомендацій щодо навчання обдарованих дітей не існує й не може існувати, адже кожна дитина – унікальна особистість зі своїми перевагами і недоліками. Тому головним є пошук ключа – індивідуального підходу до кожного учня, зокрема учня обдарованого, з вираженою індивідуальністю, незалежністю. Незалежність – риса творчо обдарованої дитини. З такими дітьми, з одного боку, працювати легше, бо вони мають високі розумові здібності, а, з іншого, – важче, оскільки ці діти «знають собі ціну», потребують багато уваги, особливого ставлення. До того ж робота з ними вимагає значних професійних і педагогічних знань від вчителя. Адже навчання – процес технологічний і його, як і на виробництві, легко зіпсувати, порушивши технологію. Шкода від цього може бути величезна, бо «виробом» виступає жива особистість учня.

Прийнято виділяти три групи вчителів, робота яких однаково важлива для розвитку обдарованих дітей.

Перша група– вчителі, які здатні зацікавити предметом, створити атмосферу емоційного захоплення.

Друга – вчителі, які навчають техніки виконання (наприклад, певних дослідів), закладають основи майстерності.

Третя група – вчителі, які виводять на високий професійний рівень.

Поєднання всіх цих учительських особливостей в одній особі – явище надзвичайно рідкісне.

До якої б із зазначених груп не належав учитель, він має бути насамперед вихователем. Головною метою сьогодні є виховання унікальної цілісної творчої особистості, здатної на свідомий та відповідальний вибір за різних життєвих обставин. Тому вчителю для навчання обдарованих дітей необхідно знати їхні психологічні особливості, перейматися проблемою й інтересами; володіти здатністю їх розпізнавати, активізувати, і розвивати; мати віру в учня, емпатичне розуміння, фасалітаційні здібності, бути конгруентним, доброзичливим в оцінці дій учня, вміти поставити себе на місце дитини; бути фахівцем вищого ґатунку – володіти належними предметними, психолого-педагогічними і методичними знаннями; мати високий рівень інтелекту, широку ерудицію, творчий світогляд. Він також має постійно самовдосконалюватись – вчити і вчитись сам; бути ентузіастом, цілеспрямованим, наполегливим, впевненим у своїх силах, принциповим у важливих питаннях і водночас гнучким, коли йдеться про другорядне. Йому потрібно мати організаційні здібності для створення атмосфери творчості, розкутості, вільного ділового спілкування, приязного мікроклімату, спонукання до творчості, уміння слухати. Важливо володіти даром навіювання, вміти аргументовано переконувати; бути неупередженим, справедливим, емоційно врівноваженим, тактовним, щоб не вплинути негативно на прагнення дитини до творчості, на її етичні вчинки; бути здатним до самоаналізу, самокритики, перегляду своїх позицій, виваженості вчинків; налагоджувати з учнями партнерські стосунки згідно з педагогікою співробітництва, не переходячи при цьому до панібратства; надавати дітям свободу вибору і прийняття рішень; володіти високим рівнем пізнаваль­ної і внутрішньої мотивації, адекватною самооцінкою, внутрішнім локусом контролю тощо. Як відомо, лише особистість може виховати особистість і тільки талант може виростити новий талант.

Результати анкетування обдарованих дітей про вчительську працю засвідчили, що вони вважають більш важливим почуття поваги до вчителя, ніж почуття любові. Любов – почуття неусвідомлюване (не знаєш, за що людину любиш), а повага – усвідомлюване. Учень може назвати, за що саме поважає вчителя. І на першому місці – високий фах учителя. Шанований педагог для обдарованих – передусім чудовий вчитель-предметник, що знає і любить свій предмет. Такий вчитель допомагає дитині долати розрив між теорією і практикою. За дослідженнями Е.П. Торренса, співробітництво дітей з вчителями-менторами (вихователь, порадник, наставник. За ім'ям наставника Телемаха, сина Одіссея), яких вони поважають, забезпечило вищі творчі досягнення дітей у порівнянні з їхнім ІQ і порівняно з дітьми, що працювали самостійно. Отже, роль такого вчителя величезна, він впливає на майбутнє життя дитини, її професійний вибір.

Як відомо, кожна дитина – мікрокосм індивідуальних особливостей, рис, які відрізняють її від інших. Але все ж можна виділити деякі загальні поради щодо роботи з обдарованими дітьми, що викристалізувалися в процесі експериментального викладання.

1. Однаково шкідливі як зневага до успіхів учня, а іноді й принижен­ня їх, так і надмірне захвалювання індивідуальних здібностей на фоні класу, що може викликати, з одного боку, ревнощі, роздратування і навіть відразу однолітків, а з іншого, – перфекціонізм – «зіркову хворобу» обдарованої дитини. Краще залучити до спільних занять. Наприклад, при розподілі учнів на ланки обдарованих призначити ланковими. Тоді заняття навіть проведене у вигляді змагання принесе перемогу всій групі, а не лише обдарованому, здібному учню. А взагалі краще уникати елементів змагання у роботі з обдарованими.

2. Оскільки обдаровані діти не сприймають суворо регламентованих, однотипних занять і завдань, що не дають змоги їм працювати на повну силу інтелекту, то навчальну діяльність на уроках треба організувати таким чином, щоб приділити увагу обдарованим. Наприклад, урізноманітнити завдання і програму в цілому, виділити час на консультації, надати можливість учням самим обирати рівень складності завдань для самостійної роботи, заохочувати допитливість, цілеспрямованість і незалежність в діях, розвивати ініціативу, гнучкість мислення, уяву тощо. Отже, у навчанні обдарованих, як і всіх технологіях особистісної орієнтації, потрібно знайти методи і засоби, що відповідають індивідуальним особливостям кожної дитини. Для цього враховуються результати психодіагностики, перебудовується зміст освіти у напрямі добору для окремого індивіда, змінюється організація діяльності дітей щодо визнання ролі учня у власній освіті, застосовуються нові методи і засоби навчання, наприклад, комп'ютер. Іншими словами, створюються умови для творчості і самоактуалізації особистості, формування внутрішньої мотивації творчої діяльності, надання можливості вибору учнем свого стилю навчання, частково змісту навчання, реалізації особистісного потенціалу в освіті через здійснення відповідних видів діяльності.

3. Рання діагностика дитячої творчості і створення умов для індивідуалізації навчання буде практичною реалізацією розвитку творчо обдарованого учня.

4. Розвиток творчої обдарованості неможливий без дотримання принципів розвивального навчання, висунутих A.M. Матюшкіним, – проблемності, індивідуалізації, діалогічності. Вони потребують переорієнтації навчання з предметного на процесуальне й мотиваційне.

5. Основним у розвитку творчого потенціалу, за О. Яковлевою, є принцип трансформації когнітивного змісту в емоційний. Він означає, що для розвитку творчої обдарованості дітей необхідно систематично повертати їх до власних емоційних переживань. Адже міцно запам'ятовується лише те, що сильно вплинуло на душу, викликало шквал емоцій.

6. У навчанні обдарованих дітей необхідно дотримуватись матетики – науки про цілепокладання. Вона доводить необхідність обговорення кінцевих цілей і передбачуваних результатів ще на початковому етапі діяльності. Тобто учні мають усвідомлювати, що, як і навіщо їм належить виконувати.

7. Одним з основних принципів навчання обдарованих є створення стану безвиході (за Сократом) або розвивального дискомфорту (більш сучасний термін), з якого учень повинен шукати вихід, приймати для цього певні рішення й чинити певні дії.

Зарубіжні та деякі вітчизняні психологи відзначають, що рання освіта є важливою для розвитку обдарованості.

Дорослий повинен допомагати дитині. Якою б вона талановитою, якими не були б її здібності, навички і досягнення, без активної підтримки та спеціальних методів навчання вона не досягне повноцінних результатів.

Найпоширенішими є такі форми навчання: прискорене навчання; збагачене навчання; позашкільна діяльність; розподіл за потоками; створення спеціальних класів і спеціальних шкіл для обдарованих дітей; поглиблене вивчення окремих предметів; диференційоване домашнє завдання; відокремлення та спеціальне навчання обдарованих.

Прискорення ефективне у профільних класах, де відбувається спеціалізація навчальних програм відповідно до інтересів учнів, їх схильності до певної галузі знань, а також у приватних школах, де здебільшого навчаються учні з високим рівнем розумового розвитку. Така стратегія найкраще «спрацьовує» у процесі навчання дітей з математичними здібностями і схильністю до іноземних мов. Водночас вчитель має пам'ятати, що є діти, які «повільно запрягають, але швидко їздять», тобто засвоюють повільно, але міцно, їхні знання справді функціональні, дієві. За умови правильної організації процесу прискорення навчання негативних наслідків не повинно бути.

Саме лише прискорення використовується рідко, частіше воно поєднується із збагаченням. Стратегія збагачення в навчанні обдарованих дітей з'явилася як альтернатива прискоренню. Розрізняють, вертикальне збагачення – те саме прискорення, що передбачає швидке просування до вищих пізнавальних рівнів у галузі предмета вивчення, й горизонтальне – спрямоване на розширення галузі знань предмета.

Термін «інтерактивна педагогіка» відносно новий. Його ввів у 1975 р. німецький дослідник Ганс Фріц. Лінгвістичне тлумачення слова, що представлено в іншомовних словниках. свідчить, що поняття «інтерактивність», «інтерактив» прийшли до нас з англійської мови. «Inter» – взаємодіяти, «act» – діяти. Інтерактивність в навчанні можна пояснити як здатність до взаємодії, знаходження у режимі бесіди, діалогу, дії. Відповідно, у дослівному розумінні інтерактивним може бути названий метод, у якому той, хто навчається, є учасником. Який здійснює щось: говорить, управляє, моделює, пише, малює тощо, тобто не виступає тільки слухачем, спостерігачем, а бере активну участь у тому, що відбувається, власно створюючи це.

Суть інтерактивного навчання полягає у тім, що навчальний процес відбувається тільки шляхом постійної, активної взаємодії всіх учнів. Це спів навчання, взаємонавчання (колективне, групове, навчання у співпраці), де і учень, і вчитель рівноправні, рівнозначні суб’єкти навчання, розуміють, що вони роблять, рефлектують з приводу того, що вони знають, вміють і здійснюють. Учитель в інтерактивному навчанні виступає як організатор процесу навчання, консультант, який ніколи не «замикає» навчальний процес на собі. Головним у процесі навчання є зв’язки між учнями, їх взаємодія і співпраця. Результати навчання досягаються взаємними зусиллями учасників процесу навчання, учні беруть на себе взаємну відповідальність за результати навчання.

Організація такого навчання передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, спільне вирішення проблем на основі аналізу обставин та відповідної ситуації тощо.

Використання інтерактивних методів дозволяє реалізувати ідею співробітництва тих, хто навчає і тих хто навчається, вчить їх конструктивній взаємодії, сприяє оздоровленню психологічного клімату на уроці, створює доброзичливу атмосферу, значно підвищує мотивацію учнів до навчання.

На сьогодні в Україні вже відомо і описано щонайменше чотири групи методів, в кожній з яких нараховується до 10 різних підходів. Тому їх практичне застосування потребує від учителя насамперед відповідної обізнаності. До того ж, кожен з методів вимагає чіткої покрокової реалізації з обов’язковим прогнозуванням результатів, тобто технологічного підходу, що неможливо без спеціальної фахової підготовки вчителя до організації інтерактивного навчання.

Ця схема досить умовна, її окремі компоненти є досить варіабельними. Так, постановка проблеми може бути сформульована вчителем. Розв'язувати цю проблему має весь клас за допомогою системи запитань, поставлених учителем або учнями в межах групи чи всього класу. Проблем на уроці можна розглядати декілька, і не обов'язково всі розв'язувати в групах. Але неодмінною умовою є наявність проблеми та робота з нею в групах, узгоджене рішення и діалог за підсумками роботи.

Діалог – це досить своєрідне співробітництво учасників навчального процесу: з одного боку, різних груп учнів, з іншого - учнів і вчителя з метою спільного пошуку вирішення проблеми. Тому робота в групах спрямована здебільшого не на перемогу, пошук недоліків у позиції інших, неприйняття, відштовхування чужої думки, а на пошук спільних знаменників, розширення й можливу зміну власного погляду, відвертість у взаєминах. «Виклад матеріалу у вигляді лекцій не найкращий спосіб встановлення контакту з учнями, – пишуть американські педагоги М.Гендель та І.Фіни, – учнів треба залучати до дискусії й спонукати ставити запитання. Якщо вони надто боязкі або не можуть сформулювати запитання, викладач мусить сам ставити запитання й стимулювати обговорення».

Отже, метод інтерактивного (комунікативно-проблемного) навчання можна поєднувати з груповою роботою на уроці й застосовувати на різних етапах вивчення тем. Його можна застосовувати одразу ж після викладу вчителем нового матеріалу, на початку нового уроку замість опитування, на спеціальному уроці, присвяченому застосуванню знань, умінь та навичок, або як фрагмент повторювально-узагальнюючого уроку.

Існує декілька варіантів групової роботи: діалог, синтез думок, спільний проект, конференція, диспут, суд, конкурс, «атака на організатора» тощо. Наші вчителі активно використовують на заняттях з історії та правознавства, економіки та літератури, біології та географії інтерактивні методи: «Мікрофон», «Мозковий штурм», «Займи позицію», «Навчаючи – вчуся», «Робота в парах», «Ток-шоу», «Розігрування правової ситуації в ролях», «Ажурна пилка», «Коло ідей», «Акваріум», «Суд від свого імені», «Прес».

 Особливості роботи зі слабовстигаючими учнями на уроках української мови та літератури

Потрібно визнати, що у кожної дитини свій темп і ритм розвитку, свої специфічні особливості. Неможливо дитину підігнати під єдиний «шаблон». Будь-яка спроба у цьому напрямку «ламає її й калічить», бо ігнорується індивідуальність. Проте вона суперечить сама собі. Адже саме у зв’язку з тим, що кожна людина – індивідуальність, неповторна «планета», яка має вроджені (природні) задатки до чогось, і необхідний диференційований підхід у навчанні, продуманий, толерантний, виважений у деталях. При цьому вчитель зобов’язаний створити атмосферу поваги до учня-людини, атмосферу приязні, довіри, постійної готовності прийняти учня таким, яким він є (без будь-яких умов типу: будеш хорошим – і я тебе буду любити), люблячи його просто так.

При величезному діапазоні відмінностей у здатності різних дітей до навчання традиційна класно-урочна система ставить усіх їх в однаково жорсткі рамки: однакова для всіх тривалість навчальної роботи, однаковий спосіб навчальної роботи, однаковий спосіб подання інформації, однаковий визначений учителем темп роботи, що далеко не завжди узгоджується з можливостями слабких і так званих «середніх» учнів, адже діти, як і дорослі, вчаться з різною швидкістю і до кінцевої мети йдуть різними, іноді нераціональними чи діаметрально протилежними шляхами.

Учителю необхідно навчитися порівнювати здобутки школяра не за горизонталлю, а за вертикаллю, тобто визначити динаміку розвитку дитини порівняно самим собою, а не з іншими учнями.

У кожному класі є група дітей, яка ледве встигає прочитати за лідерами, щось із почутого чи прочитаного запам’ятовує і розуміє при кількаразовому повторенні й механічному списуванні. І тому  обов’язковим є створення умов, які забезпечили б найбільш доцільний та ефективний характер їх діяльності. Для цього потрібно використовувати на уроках різнорівневий дидактичний матеріал. Так, учням середнього та низького рівнів пропонуються картки-підказки, картки-довідки, картки-вказівки, картки-зразки та інші, які підвищують активність у процесі сприйняття, осмислення нового матеріалу, оперативно допомагають у процесі первинного закріплення матеріалу, навчають прийомів раціональної діяльності, що сприяють систематизації й удосконаленню знань.

У роботі зі слабо встигаючими учнями використовую  такі види карток:

1) Картка-зразок (спочатку дається повний, детальний зразок зі скороченою  системою операцій, потім відбувається робота без зразка: учень відтворює зразок, з яким він вже працював, і виконує завдання.

Картка-зразок

Виконай синтаксичний розбір ре­чень за зразком.

дієсл.            ім.      прийм.   прикм.   ім.

Зразок: Повторив відомості про просте речення. (Розповідне, неокличне, просте, односкладне, означено-особове, поширене, повне, неускладнене)

Іду повз пам’ятник Т. Г. Шевченку.

Пишуть лист сучасники поету.

2) Картки-інструкції (використовуються під час вивчення теоретичних положень, які сприяють засвоєнню навчального матеріалу).

Картка-інструкція

Знайдіть змінну частину (закінчення) в прикметнику шкільний.

Міркуйте так: щоб знайти в даному слові змінну частину, його треба змінити за родами, числами, відмінками: шкільний – шкільна –  шкіль­не –  шкільні; шкільний –  шкільного –  шкільному. Змінна частина (закінчення) -ий, -а, -і, -ий, -ого, -ому. Отже, в тій формі слова, яку ми розбираємо, закінчення -ий.

Воно має значення чоловічого роду, однини, називного відмінка, це – відмінкове закінчення.

Знайдіть змінну частину (закінчення) в прикметнику осіннього.

3) Картка-вказівка (містить завдання, в якому учень виконує тільки окремі його частини; такі завдання навчають учнів прийомів раціональної розумової діяльності).

Картка-вказівка

Визначте, складне це речення чи просте.

Реве Дніпро, й лани широкополі медами пахнуть, колосом шумлять.

Вказівка:

а) визначте, скільки в цьому реченні пар підмета і присудка;

б) зверніть увагу, чи немає в його складі речень без підмета (безособових, неозначено-особових).

4) Картка-довідка (завдання спрямовані на формування умінь обґрунтовувати вибір тієї чи іншої дії відповідною теорією,  формують звичку контролювати вибір форми чи орфограми застосуванням певного правила).

Картка-довідка

Порядок синтаксичного розбору простого речення.

Визначити тип речення за метою висловлювання: розповідне, питальне, спонукальне.

Встановити: окличне чи неокличне.

Визначити головні й другорядні члени речення. Односкладне (тип) чи двоскладне.

Встановити: поширене чи непоширене.

Повне чи неповне.

Ускладнене чи неускладнене.

5) БКартка-алгоритм (допомагає осмислити правило, фіксує хід роздумів, змушує аналізувати кожну виконану операцію).

Картка-алгоритм

Визначити, чи вживається дієсло­во без не

Так                    Ні

Напиши окремо    Напиши разом

Чи має дієслово складений префікс недо-, який надає йому значення неповної дії?

Так                    Ні

Напиши окремо    Напиши разом

Чи можна замінити дієслово з не іншим дієсловом без не?

Так                    Ні

Напиши окремо    Напиши разом

Завдання. Користуючись алгорит­мом, запишіть дієслова, розкрива­ючи дужки.

(Не) підносити, (не) переважать, (не) доженеш, (не) знає, (не) має, (не) дочуває, (не) вчитися, (не) працювати, (не) поїсти, (не) покоїти, (не) хтувати, (не) горіти, (не) зв’язати, (не) відповісти, (не) допити.

6) Картка-підказка (підказки можуть бути спрямовані на відтворення теоретичної інформації, а також практичних умінь і навичок; мета використання таких питань – допомогти учневі згадати знання, які є необхідною основою для виконання завдань).

Картка-підказка

Запишіть дієслова разом або окремо, розкриваючи дужки.

(Не) забуду,(не) візьму, (не) побачу,(не) напишу	Дієслова вживаються без не.
(Не) вгавати,(не) волити.	Дієслова не вживається без не
(Не) дочувати,(не) добачати.	У дієсловах префікс недо- надає їм значення неповної дії
(Не) славити,(не) здужати	Дієслова можна замінити синонімами без не

Різнорівневий дидактичний матеріал використовується в процесі пояснення нового матеріалу, формування вмінь та навичок, закріплення систематизації знань, вмінь і навичок, при аналізі контрольних, організації самостійної роботи (в тому числі домашніх завдань, під час роботи над помилками тощо).

Використання різнорівневого дидактичного матеріалу враховує різні інтелектуальні можливості школярів, ліквідує конкретні прогалини в знаннях учнів, що відстають, і розвиває творчі сили учнів, які навчаються успішно.

Цікаво працювати з тими учнями, які бажають вчитися, тому найпершим завданням кожного вчителя є необхідність створити такі умови спілкування в освіті, щоб це стало для них природною потребою.

Алгоритм педагогічного супроводу індивідуальної діяльності слабовстигаючого учня

Вхідний контроль мовних та мовленнєвих навичок учнів з метою виявлення прогалин у знаннях. (Проведення контрольної роботи: тематичного оцінювання, диктанту, переказу чи твору.)

Кількісний і якісний аналіз рівня навчальних досягнень учнів. (Визначення кількості й характеру допущених учнем помилок – орфографічних, пунктуаційних, лексичних, граматичних, стилістичних.)

Створення блоку корекційних диференційованих завдань з теми. (Учитель складає тематичні блоки з 10-15 завдань репродуктивного, конструктивного й творчого рівнів.)

Самостійна робота учня над блоком завдань, консультації. (На виконання блоку відводимо 4-5 тижнів; завдання виконуються у спеціально відведених зошитах для самоосвіти.)

Аналіз результатів учнем і вчителем. (Учитель і учень відзначають успіхи й труднощі під час самостійної діяльності.)

Оцінка результатів самостійної діяльності учня. (Заохочуємо самостійне оцінювання результатів, даємо можливість звіритися з відповідями і чітко визначаємо критерії оцінювання: кожне завдання – 12 балів; за будь-яку помилку знімається 1 бал; середнє арифметичне й буде остаточною оцінкою.)

Програма індивідуальної діяльності слабовстигаючих учнів

Мотивація.

Алгоритм планування індивідуальної роботи учня:

ознайомитися із завданнями;

вибрати ті, які цікавлять;

спланувати свою діяльність;

записати послідовність виконання.

Знайомство з цілями:

що мають знати;

які знання будуть формувати;

що навчаться цінувати.

Подача теми.

Формування завдань:

цільова установка;

вибір тих завдань, які цікавлять;

планування своєї діяльності;

запис послідовності виконання завдань.

Поступове ускладнення рівня завдань:

уміння працювати з додатковою літературою;

уміння аналізувати;

розвиток творчих здібностей.

Заключна частина програми:

вітання учня з його досягненнями;

самооцінка учня;

оцінка вчителя.